Ця метафорична назва пов’язана з тим, що в
уяві ніби постає шприц, з допомогою якого вводять ідеї без опору публіки –
публіка всьому вірить. Люди – як окремі атоми, суспільство – як сукупність
ізольованих індивідів без будь-яких соціальних характеристик. Формулянтами цієї моделі є
конкретні здобутки у сфері комунікації переважно у міжвоєнний час (20-30-ті рр.
ХХ ст.), а саме:
а) успіх пропаганди під час Першої світової війни. Вперше в історії має
місце системна, систематична і масова робота з колективними уявленнями.
б) розквіт індустрії „паблік рілейшнз”. Представники цієї
професії вже у 20-30-ті рр. стають незмінним атрибутом журналістики і
комунікації. Так, 57% повідомлень „Нью-Йорк Таймс” базувались на таких
новітніших на той час джерелах як робота прес-служб і прес-агентів.
в) тоталітарний
контроль над суспільством. Пропаганда італійського фашизму,
гітлерівсько-німецького нацизму, радянського більшовизму... Людина – не
становить цінності, цінність – держава, машина, яка пресує, ламає, або й зовсім
знищує людей, якщо ті не розділяють її ідеології і реально чи потенційно стають
на заваді реалізації утопічних ідей, зафіксованих ще у працях давньогрецького
філософа Платона[1]
(„Держава”, а особливо – „Закони”), відновлених у працях Маркса й Енґельса
(особливо „Походження сім'ї, приватної власності і держави”[2]), Леніна та Сталіна,
Муссоліні, Ґеббельса, Гітлера.
2. Модель мінімального ефекту
Формулює нові підходи:
1. Результати
пропаганди у Другій світовій війні. Пропаганда проти фашистської армії
стала результативною лише тоді, коли ця пропаганда перестала орієнтуватись на
солдата як окрему одиницю і почала акцентувати на його групових
характеристиках.
2. Нові
теорії суспільства. Аудиторія, складовою якої була людина-атом
(притаманна „підшкірній” моделі), відходить. На її місці з’являється нова
аудиторія, сформована соціальними молекулами (людина соціалізована, людина-соціум).
Людина тепер усе частіше належить до соціальних угруповань, релігійних конфесій
тощо, тому ці соціальні характеристики людини сприяють комунікації, роблять її
успішнішою.
3. Вибіркове
сприйняття. Цей підхід встановив і підтвердив те, що людина в комунікації
відбирає, „фільтрує” лише те, що вона (людина) хотіла б бачити або сприймати.
Аудиторія стає не просто „впертішою”, вона – загартованіша, адаптованіша, більш
підготовлена, їі притаманний певний імунітет. Тому ця людина (аудиторія) не
воліє сприймати щось чуже-інородне, не притаманне їй, навіть те, що суперечить
її уяві.
Конструктивна модель, попри те, що все ще формується,
відповідає новим викликам теорії і більш адекватно відображає комунікативну
реальність. Тут потрібно наголосити на таких нових аспектах аналізу комунікації:
1. Поведінку людини формує не стільки або
не стільки політична комунікація, скільки її сталі (ті, які в людини вже є)
політичні уподобання.
2. Конструктивісти (представники
конструктивної моделі, ті, що її поділяють) займаються процесами, пов’язаними з
мисленням щодо соціальних і/або політичних питань.
3. У дослідженнях громадської думки
відкриті відповіді конкретної людини, інтерв’ю (розмова) з нею, замінюють
заздалегідь сформовані елементи відповіді, очікувані, прогнозовані чи модифіковані.
Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. – К.,
1999. – С.26-27
Gamson W.A. The 1987 distingushed lecture: A constructionst approaach to
mass media and public opinion // Symbolic Interaction. – 1988. – Vol.11. - №2. – P.161-174.
Платон. Государство. Законы. Политик / Предисл. Е.И.Темнова.
– М.: Мысль, 1998. – 798 с., 1 л. портр. – (Из классического наследия). ISBN 5-244-00875-7 (С.383-687) // www.philosophy.ru,
vvb.ru, platon.viv.ru, bookz.ru.
